про українську ідентичність

про українську ідентичність

ЧОМУ РОСІЙСЬКОМОВНІСТЬ ЦЕ НАСЛІДОК ВДАЛОГО ГЕНОЦИДУ 

Був кінець вересня і звичайний сімейний вечір для вчителя української мови Олександра Любовича з містечка Борзна, що на Чернігівщині. Не те, щоб Олександр не здогадувався, що каральні органи можуть зацікавитися ним, але навряд чи міг уявити арешт без жодних доказів. Того вечора представники третього відділу Чернігівської НКВС увірвались з актом обшуку приміщення. Переривши речі та конфіскувавши майже всю домашню бібліотеку, вони заарештували Олександра по звинуваченню в антирадянській діяльності. 

Illustration

Бувши сином священника, він змалечку вивчав грамоту. Відповідно і своє життя вирішив присвятити навчанню інших. Тільки у серпні 1937 року Олександру Любовичу виповнилось 36 років. Наступний день народження відсвяткувати вже не судилось. 
Вечір 28 вересня став останнім, коли дружина та семирічна донька Галина бачили свого батька і чоловіка. За чотири дні Олександра Любовича розстріляють у Чернігові, приписавши йому участь в антирадянській організації. Щоправда без уточнення її назви та жодних доказів. Окрім приналежності до «буржуазії» – священицької родини. А також книг. 
Україномовних книг.

Illustration

Саме книги стали основним «доказом» провини Олександра Любовича. В акті обвинувачення художні твори Винниченка, Хвильового, Грінченка та інших українських авторів названі «націоналістичною літературою». До антирадянських та націоналістичних книжок зараховані звичайні підручники з української мови та літератури, які вчитель Любович використовував під час підготовки до уроків.
Наприклад, книжка Євгена Тимченка з історії української мови. Або ж Михайла Мироненка «Українська фразеологія».

Великий терор 1937 року став трагедією для значної кількості українців: розібравшись за допомогою штучного голоду 32-33 років, як їм здавалось, з українським селянством, радянська влада взялась за представників міської інтелігенції. І вчителі української мови, літератури та історії були одними з тих, хто попали під удар першими.

Понад 200 заборон – саме стільки утисків української мови на початку минулого століття нарахував нарком освіти УРСР Микола Скрипник. З цих двох сотень всього декілька йшло від польської та румунської влади. Більшість – справа рук росіян. 
Перші утиски почались ще до Переяславської ради. А саме у 1622 році, коли московський цар Міхаїл видав указ про спалення всіх примірників надрукованого в Україні «Вчительського Євангелія». Це рішення було обґрунтовано просто: «Книга написана на «южнорусском языке». Вже тоді у московському царстві визріла ідея знищення та розмиття української ідентичності. А також примусу до повного підпорядкування Москві. 

Упродовж наступних трьох століть українська культура фактично нищилась росіянами у різний спосіб. Фізичною ліквідацією носіїв культури, збройною агресією, обмеженнями у публічній сфері та зросійщенням шляхетських родів. Українська мова була заборонена скрізь – театри, освіта, військо, церква. Українські книжки спалювати, а історію переписували. 
Вже у 1918 році під час окупації більшовиками Києва через свою українську ідентичність можна було загинути. Так, киянин та історик Микола Полетика згадував, що тоді говорити українською в Києві було смертельно небезпечно. А вищезгаданий Микола Скрипник свідчив: «Особливо розстрілювали всіх тих, у кого знаходили посвідчення написані українською мовою, так що складалося враження, що вони борються взагалі з українцями. Мене самого якийсь загін затримав і хотів було розстріляти, бо я показав їм посвідчення українською мовою».
Згодом Скрипник став ідеологом українізації, яка, на жаль, мала скоріше приспати пильність українців перед новою російською окупацією, ніж сприяти національному відродженню. 

Illustration

Але як так сталось, що на початку XX століття попри все українська ідентичність ще існувала?
Річ у тім, що 95% українців на землях окупованих Російською імперією проживало у селі. Селяни, не особливо залучені до суспільно-політичного життя, менше піддавались зросійщенню. Саме тому мешканці сіл на початку минулого століття були головними носіями української ідентичності. Цікаво, що сільський етнографізм відігравав важливу роль у формуванні всіх європейських націй. Бажання радянської влади зупинити розвиток української нації стало однією з головних причин Голодомору: українські села майже вимерли, втративши загалом більш як 6 мільйонів життів.

Як відбувалось зросійщення?
Національна ідентичність формується трьома суспільними інституціями: Церква, Школа, Родина. Росіяни вплинули на кожну з них.

  • Церква

    Анексувавши у 1686 році Київську митрополію, Москва розпочала поширювати через церкву потрібні наративи. Це призвело до того, що українці перестали розуміти, де своя, а де чужа влада: якщо священник молиться за царя, то чому ми маємо бути проти?
    Мовою богослужінь став саме російський варіант церковнослов’янської, а не український як це було за Русі.

  • Школа

    Програма з ліквідації неписьменності запроваджена більшовиками сприяла уніфікації освіти згідно з російськими нормами: у 1938 році була прийнята постанова «Про обов’язкове вивчення російської мови у школах». Так, маскуючись під намір навчити «пригноблених селян грамоті», радянська влада зросійщила освіту. Проте це не давало необхідного результату й українською мовою все ще активно послуговувались. Згідно з розсекреченими даними ЦРУ, 80% мешканців Києва у 1954 році розмовляли українською.
    Аби остаточно вивести українську мову на маргінес у 1984 році було ухвалено рішення про збільшення на 15% зарплатні вчителям, які ведуть заняття російською мовою. Українська ставала все менш престижною, а її викладачів відверто зневажали.
    До прикладу, в Одесі дітей з сімей військових-росіян звільняли від вивчення української мови. Станом на 1987 у російських школах навчалась більш ніж половина всі українських учнів. У Києві з 300 тисяч школярів в українських навчальних закладах навчалось тільки 70 тисяч.

  • Родина

    Ще за Петра I у Московському царстві заохочувались змішані шлюби між українцями та росіянами. Молода імперія вбачала в цьому можливість сформувати єдиний народ зі спільним минулим. Схожої політики дотримувалась радянська влада: випускників вишів часто відправляли на роботу до Росії. Така ж ситуація була зі службою в армії. Натомість російських робітників спрямовували працювати у союзні республіки.
    Освоївшись на новому місці, переселені спеціалісти часто знаходили собі пару серед місцевих. Таким чином росла кількість змішаних шлюбів і фактично розмивалась різниця між націями. Наслідки цього ми бачимо і зараз: багатьом українцям важко далось рішення розірвати зв’язки з родичами-росіянами. 
    Важливо, що головною мовою у змішаних родинах ставала саме російська. 

Оскільки колективізація в Україні зіштовхнулась з потужним опором селянства, більшовики розпочали інформаційну кампанію з дискредитації українства. Мову було оголошено контрреволюційною, національне вбрання – буржуазним, а селян – куркулями.
Коли до більшовицького командира Василя Боженка звернулись за дозволом поставити у театрі «Енеїду», він відповів: «Ставити дозволяю, але забороняю контрреволюційною (українською) мовою». Українців зображували в образливих карикатурах, які нагадують ті, що створювали нацисти про євреїв. Наступним кроком після карикатур, як це було й з євреями, став геноцид. 

Карикатура на українського селянина

Ізраїльський психолог Реувен Бар-Она вважає, що люди, які пережили геноцид, не бажають говорити про свій досвід з нащадками, але демонструють наслідки травми через ставлення до дітей. І чим більшу жорстокість довелось пережити предкам, тим в родині менше говорять про наслідки геноциду. Трансгенераційна травма, на думку дослідника, є однією з найбільш руйнівних і передається на декілька поколінь вперед. Виражається вона в тому, що наступним поколінням нав’язується страх виділятися, бути помітним та довіряти іншим.
Бути українцем значить виділятися, а виділятися – небезпечно. Тим, хто хоче виділятися, не можна довіряти.

У 70-ті роки радянська влада усвідомила, що важлива умова централізації держави під керівництвом Москви це розмиття національної ідентичності. Тоді ж почався новий наступ на українську мову – було ухвалено програму про «Роль російської мови як засобу міжнаціонального спілкування».
Так, 1970 рік ознаменувався ухваленням постанови, згідно з якою захист дисертацій можливий виключно російською мовою. Саме наукова галузь стала для радянської влади основним знаряддям боротьби з українською мовою. Під приводом «інтернаціоналізації наукового пошуку та співпраці науковців різних республік» наукові роботи написані національними мовами були перекладені та випущені в друк російською. Декларуючи двомовність, радянська влада фактично витіснила місцеві мови зі сфери науки. 
Так, друге видання української радянської енциклопедії у дванадцяти томах (1985 року) дублювалось двома мовами, зі значно більшим тиражем російською. Цей принцип застосовували до популярних газет, журналів, книг. І станом на 1988 рік всі наукові журнали у Союзі видавалась саме російською.

Illustration

Маніпуляція принципом двомовності продовжувалась і після набуття Україною незалежності. І майже завжди вона означала відмову від поновлення у своїх правах української та подальшої політики на зросійщення. Якщо за Радянського союзу мовні утиски відбувались шляхом втілення шовіністичної політики, то після 1991 року завдяки вливанню російського капіталу. Зокрема, шоубізнес, книжковий ринок та кіно були узурповані Росією. Україномовний громадянин сприймався більшістю виключно у двох іпостасях: неосвічений селянин або ж агресивний націоналіст.
Станом на 2011 рік зросійщення набрало свого максимуму за останні 100 років. Згідно з даними Центру Разумкова, тільки 53% українців тоді зазначило, що використовує українську мову. При цьому у 2001 під час всеукраїнського перепису населення рідною українську назвало 68% громадян.
Аналізуючи у 1975 році ситуацію в Україні, ЦРУ дійшло до висновку, що до 2025 року відбудеться повна асиміляція українців з росіянами. Зокрема, передбачалось, що переважна більшість громадян не володітимуть рідною мовою. Цей прогноз остаточно зламала Революція гідності 2014 року, після якої розпочалась нова хвиля українізації. А повномасштабне вторгнення росіян тільки прискорило процес: згідно з інформацією Фонду демократичних ініціатив Ілька Кучеріва, 87% українців у 2023 році вважають рідною мовою саме українську. 

Лінгвоцид як один з компонентів геноциду активно застосовується росіянами й у сучасній війні:

    Росіяни вилучають з бібліотек окупованих районів українські книжки та заміщують їх російськими. Для цього виділено 200 млн рублів (дані Центру національного спротиву);
    Книжки українською мовою з бібліотечних фондів Приазовського державного університету у Маріуполі знищено. У червні 2022 року також спалена маріупольська бібліотека Петра Могили;
    Шкільна програма замінена на російську. З освітніх курсів вилучено українську мову, літературу та історію;
    Документообіг здійснюється виключно російською мовою;
    Зі шкіл Луганської області вивезено понад 20 тисяч підручників з історії України;
    Тиск, катування та репресії щодо вчителів української мови за відмову викладати російською. 

Зазвичай асиміляція відбувається у два етапи: часткова та етнічна. У ХХ столітті українці були частково асимільовані, етнічну ж вдалось зупинити за півкроку. «Вони до нас ставились, як до тварин. Не дозволяли телефонувати батькам, не дозволяли розмовляти українською. Покарання ізолятор, або підвал», – свідчення депортованої російськими окупантами у 2022 році дитини.

Мова, як основний культурний код, є сховищем та носієм нематеріальної спадщини кожного народу. Саме в мові втілюється національний характер і через мову він передається нащадкам. Не дивно, що росіяни намагались позбавити українців цієї національної складової століттями, не зупиняючись ні перед чим. Не зупиняться вони й зараз. 
Від того, наскільки активно українська мова функціонуватиме у суспільства, як у публічному, так і на побутовому рівні, залежатиме подальший розвиток українського суспільства. Зокрема, і здатність до спротиву. 

Ми у соцмережах:

Made with